Наталія Кривіч: «ДІЯТИ ТРЕБА З ХОЛОДНОЮ ГОЛОВОЮ ТА ЛЮБЛЯЧИМ СЕРЦЕМ»
Наталія Рудніцька: КОЖНА ЖІНКА НАРОДЖЕНА БУТИ КРАСИВОЮ, СИЛЬНОЮ ТА ЖАДАНОЮ
4 Травня, 2026
Оксана Клюйко: КОНДИТЕРСЬКА ЕСТЕТИКА З УКРАЇНСЬКИМ КОДОМ У США
5 Травня, 2026
Наталія, психологиня з медичною освітою, – з Харкова, для неї професія стала щоденною практикою виживання і підтримки інших у найтяжчі моменти. З початку повномасштабного вторгнення Наталія разом з колегами допомагала людям, що перебували у стані гострого стресу; часто робила це, ризикуючи власним життям, під обстрілами.
Її підхід до психологічної допомоги сформований не лише навчанням, а й реальністю, у якій доводилося одночасно берегти власних дітей і підтримувати десятки інших родин. У таких умовах професійна позиція для жінки стала питанням внутрішньої дисципліни, витримки та відповідальності. Наталія наголошує на важливості внутрішньої стійкості спеціаліста, який має залишатися опорою навіть тоді, коли сам проходить через емоційне навантаження. Адже у кризових станах вирішальною стає здатність діяти з ясною свідомістю та людяністю.
У центрі її підходу – делікатність і повага до людської вразливості, коли кожен запит на допомогу сприймається як довіра, котру не можна зруйнувати різкістю чи оцінками.
Ми розпитали фахівчиню про досвід останніх років, що має великий вплив на її переконання
Віра у перемогу над злом завжди надає сили!
Наталіє, Ви – психолог та відповідальна людина. Залишалися в Харкові під обстрілами на початок війни й водночас підтримували інших. Чи одразу Ви вирішили: «Я мушу бути опорою»?
Так, все так і було. Насправді коли починаєш занурюватись у цю професію, то ще з самого початку розумієш, що маєш допомагати, попри все, у важких умовах життя та некомфортних ситуаціях. Ти чуєш це ще від своїх перших педагогів.
Тому для мене це було якось само собою зрозумілим.
Нічого дивного. Навпаки, це неймовірний досвід, коли ти підтримуєш не тільки своїх дітей, близьких, друзів, а й інших – як справжній спеціаліст – у час важкого емоційного стану. Коли воднораз страх за життя, стрес від того, що відбувається психологічне виснаження та вигорання, і при цьому треба робити якісь певні кроки, щоби рятувати життя.
Як змінюється роль психолога, коли сам переживаєш ту ж травму, що й твої клієнти? Чи був момент, коли Вам самій потрібна була допомога, – і як Ви з цим упоралися?
Роль психолога не змінюється. Навпаки, коли проживаєш на практиці те, що ти розумів лише в теорії, і бачиш, як це відбувається, – це додає знань і навичок, котрих не навчишся, сидячі у кабінеті. Авжеж, я також жива людина і сама звертаюся по особисту психологічну підтримку до своєї вчительки, наставника, психолога. Це дуже важливо, щоб відстежити свої емоції, пропрацювати те, що, можливо, не побачиш сам. Головне – не нашкодити своїми емоціями та діями, що можуть викликати негативні наслідки у роботі з людьми. Ці речі треба відслідковувати, щоб залишатися професіоналом.
Що було найважчим у роботі з батьками та мамами у перші дні війни? Як заспокоїти людей у стані паніки?
Зупинити паніку – це завжди важко. У такі моменти людина не чує, не розуміє, не бачить, бо паніка «заморожує реакцію людей» і вони начебто під гіпнозом надають перевагу рефлексам. Виникає так званий стан афекту, який викликає різні погані наслідки. У цих випадках треба дуже чітко триматися протоколу допомоги та не реагувати на емоційні порушення. Діяти треба з холодною головою та люблячим серцем.
Ви кажете про допомогу «на носочках і з віничком». Що для Вас означає така тиха, делікатна підтримка?
Це про ситуації, коли людина, що наважується звернутися по допомогу, дуже боїться осуду за свої, як вона вважає, помилки або дії, котрі вона або її оточення за звичкою вже засуджує.
Вираз «допомога на носочках…» ілюструє моє особисте ставлення до людини, котра вже «поранена в душі». Їй уже погано, вона має негативний досвід, тому їй важко довіряти своє серце та розказувати про свої почуття. Нерідко складнощі в попередніх стосунках спричинили їй особливу травму.
Бажання бути поруч та підтримати виявилося вищим від інстинкту самозбереження
Що Вас найбільше вразило у людях за цей час – у хорошому чи болісному сенсі?
Мене вразило те, як наші люди згуртувалися. Кожен намагався допомогти іншим, як міг. Хтось намагався знайти їжу, хтось пам’ятав, що в сусідів є маленькі діти, та приносив їм молоко, солодощі, теплі речі. Іноді це було єдиним, що в них залишалося, але вони про це не думали, бо було бажання допомогти усім вижити. Я по собі скажу, що розвозила хліб усім, кого знала, під обстрілами, та не думала про особисту обережність. Бажання бути поруч та підтримати виявлялося вищим від інстинкту самозбереження.
Уже потім я неодноразово аналізувала: «А чому я не думала про своїх дітей у цьому випадку? А якщо зі мною щось могло трапитися?»
Але я вірю: добро завжди зміцнює та віра у перемогу над злом завжди надає сили! Людське добро – це те, що надихає, зцілює, допомагає боротися за своє життя. Це дуже мотивує і мене, і всіх, хто хоче вижити та бути щасливим.
