Вікторія Лобунь: Найголовніша мова – це мова своєї душі
Чому апаратний манікюр – не просто тренд, а новий стандарт якості
25 Червня, 2025
Катерина Ящук: «Головна наша цінність – люди»
25 Червня, 2025
Між переговорами про вступ України до ЄС і вечірніми розмовами з дитиною Вікторія Лобунь тримає темп, що вражає. У її щоденності поєднуються точність державних рішень і м’якість людського лідерства, високі стандарти міжнародної роботи і глибоке внутрішнє відчуття ідентичності. Це не про гучні титули. Це про стиль життя, де баланс – не даність, а щоденна дія.
Це розмова про чесність. Про голос жінки, яка не грає ролі, а живе свою правду – у професії, в материнстві, в мові, якою думає і відчуває
Як Ви знаходите баланс між внутрішньою тишею і зовнішнім тиском, коли одночасно треба бути радницею, мамою і публічною фігурою?
Зізнаюсь, баланс не завжди дається легко. Це робота, що потребує внутрішнього налаштування, дисципліни і, найголовніше, чесності з собою.
Я завжди була кар’єристкою – в хорошому сенсі цього слова. Самореалізація для мене – це те, що мене наповнює і драйвить. Мені потрібен розвиток, динаміка, масштабні проєкти, командна робота, відповідальність. Це не тягар – це мій ресурс.
Парадоксально, але домашні справи часто забирають у мене більше енергії, ніж робота над реформою чи участь у міжнародному процесі. Упорядкувати складну логіку переговорного процесу чи структурувати національну позицію буває легше, ніж вигадати гру з 4-річною дитиною.
Я не з тих, хто зрікається професії заради материнства – чи навпаки. Я завжди вірила, що поєднувати можна. Не без труднощів, неідеально – але можливо.
Мені допомагає вміння пріоритизувати. І воднораз це – одна з моїх зон росту. Я ще досі вчуся цього. Бо іноді беру на себе забагато, випадаю з балансу, намагаюся втримати все одночасно і доходжу до точки, коли не просто вигораю, а майже «вибухаю». Тому саме правильна пріоритизація як навичка, як внутрішня опора мене витягує з цього стану. Це процес, над яким я працюю. І це точка росту, котру я визнаю і ціную.
На фізичному рівні моїм стабілізатором стала йога. Це практика, що повертає мені внутрішній фокус, допомагає знову зібратися, розкласти хаос думок і знову бути ефективною – в роботі, у материнстві… у всьому, за що беруся.
Щодо публічності – я не вважаю себе публічною фігурою в повному сенсі. Я точно є частиною публічних процесів: беру участь у дискусіях, форумах, даю коментарі, виступаю на конференціях. Мій шлях до ширшої публічності, можливо, ще попереду. Але навіть зараз я прагну бути максимально автентичною у своїх ролях.
Ви багато років у міжнародній діяльності. Що залишає справжній слід – великі події чи маленькі особисті рішення?
Великі події створюють заголовки. Але саме маленькі рішення формують історію.
Уже понад 15 років мого професійного життя пов’язані з міжнародною діяльністю. І я з власного досвіду можу сказати: те, що ми бачимо як «велику подію», – результат тисячі невидимих кроків, тисячі маленьких рішень, сотень людей, які були дотичні до цього шляху.
Ми всі захоплюємося фінальними кадрами: церемоніями, підписаннями, потисками рук на високому рівні. Але за кожним таким моментом – місяці підготовки, десятки узгоджень, сторінки листування, безсонні ночі і, найчастіше, тиха командна праця, яку ніхто не бачить.
Я знаю, як виглядає міжнародна подія зсередини – не як гостя, а як координаторка процесу. І скажу чесно: найглибші емоції залишаються не тільки від самої події, а й від процесу її створення. Коли ти бачиш, як усе складалося: кожне окреме рішення, кожен внутрішній виклик, кожна ситуація, котру довелося втримати. Саме в цих маленьких, але дуже свідомих діях формується справжній результат.
Нині, працюючи у переговорному процесі щодо вступу України в ЄС, я відчуваю це ще ближче. За кожним таким рішенням стоїть щоденна робота сотень людей. І я цим пишаюсь. Бо, зрештою, шлях до ЄС – це не тільки велика мрія країни. Це мозаїка маленьких професійних виборів, що в них кожен з нас вкладає себе – день у день.
Що для Вас означає жіноче лідерство? Це про силу, м’якість чи зовсім інший код?
Для мене жіноче лідерство – це не окрема форма лідерства. Це інший підхід. Інший код. Інша якість взаємодії – зі світом, з командою, яку ведеш за собою або в якій працюєш; з людьми, котрі довіряють тобі й готові йти за тобою. Це про здатність бути глибоко включеною, чутливою, емпатійною – і водночас стійкою, структурованою, відповідальною.
Жінки стикаються з унікальними викликами. Ми досі ведемо розмови про необхідність виборювати рівний доступ до керівних посад, до ключових рішень, до визнання. Дуже часто жінці потрібно ніби «доводити» своє право бути лідеркою. Доводити, що вона професійна, ефективна, рішуча, здатна керувати. Те, що у випадку з чоловіками сприймається апріорі – як щось само собою зрозуміле, – жінка змушена підтверджувати знову і знову.
Я бачу жіноче лідерство як таке, що тримається на довірі. Це не вертикаль примусу, а горизонталь партнерства. Це не тиск, контроль, демонстрація сили чи суперництво, а співпраця, підтримка, стратегічне бачення, котре базується на людяності. Це здатність вести, надихаючи, а не пригнічуючи.
Вірю: що більше ми будемо розкривати й підтримувати жіноче лідерство, то здоровіші будуть інституції, ефективніші – команди, чесніші – правила гри.
Мова, якою думаєш і відчуваєш, – чи змінює вона тебе, змінює те, як ти проявляєш себе у світі?
Це ж не лише про інструмент комунікації. Це – про глибинне. Про ідентичність. Про зв’язок із собою, своєю країною, своєю історією. Мова – це код нації. Це те, що допомагає не просто висловитися, а самоідентифікуватися. Мова формує свідомість, світогляд, систему цінностей. Звісно, українська – це мова мого серця, мого коріння, моєї держави.
Коли зазіхають не тільки на наші території, а й на нашу мову, культура мовлення – це ще й про вибір. Про відповідальність. Про відродження.
Якщо говорити про інші мови – вони теж є важливою частиною мого життя. Мова моєї професійної діяльності – англійська. Це мова рішень, переговорів. Вона допомагає структурувати й доносити зміст у міжнародному контексті. Я вірю в повагу до мови іншого – але мій внутрішній центр завжди буде українським.
А ще – я вірю: найголовніша мова, яку кожному з нас варто опанувати, – це мова своєї душі. Бо саме вона веде, відкриває і дає чесні відповіді на найважливіші питання. Саме вона вчить нас бути не просто присутніми, а справжніми.
