Катерина Войт: «У 40 ЖИТТЯ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ!»
BUSINESS MOM SUMMIT у Львові: подія для тих, хто готовий до нового масштабу
8 Травня, 2026
Fashion Story with Irina Cerutti
22 Травня, 2026
Образ Катерини Войт привертає увагу одразу, але справжня глибина відкривається в розмові – у погляді на життя, у словах, у тому, як Катерина проживає свій шлях. За цією легкістю і природньою жіночністю стоїть внутрішня цілісність, здатність розвиватися, обирати себе і рухатися далі без утрати сенсів. Її історія – живий, чесний шлях, наповнений пошуком і переосмисленням, щирість і глибина у якому формуються з досвіду та уважності до себе та людей навколо. Це історія, з якої хочеться взяти щось для себе. І людина, у якої справді є чого вчитися
Спочатку я побудувала нове мислення, тіло, нову себе – і відчула нову енергію. Переїзд в іншу країну, нова мова, народження ще однієї дитини, сім’я – усе це нині дає мені повноцінне відчуття дому
Катерино, Ви народилися в Донецьку, але вже понад 10 років живете в Іспанії. Яким був той момент 2014 року, коли Ви зрозуміли, що потрібно залишати рідне місто і починати пошук нового дому для себе та своєї родини?
Нічого такого ми не розуміли. Взагалі нічого не розуміли і нічого не знали. Пам’ятаю хаос у місті й мертву тишу у дворі, з якого ми втекли в травні 2014 року на чотири дні до Дніпра, перед виборами президента. Одна валіза на сім’ю, молитва – і геть у безпеку. Усе ж минеться, домовляться, і швидко все закінчиться, і ми, звісно, повернемося додому – були впевнені в цьому і з такими думками поїхали. Але в Донецьку почалася окупація, якій цього травня вже 12 років. Усі адміністрації були захоплені, аеропорт закрили, а люди…
Швидко стало ясно, що додому ми не повертаємося, і майже два роки для більшості українців ми були «зрадниками» у своїй країні. Пам’ятаю оголошення на під’їзді в центрі Дніпра: «Не здаємо в оренду житло – з котами, з собаками, луганським і донецьким».
Тож серце казало: додому не можна, треба будувати нове життя, шукати новий дім подалі, якнайдалі. Два роки… Бо рік жили в Дніпрі і сподівалися на диво, а потім ще рік у Бучі, роблячи документи для виїзду, адже жодна країна нас не чекала і треба було просити дозвіл. Бо що сталося? Якесь АТО…
Розглядали Канаду, бо там велика українська діаспора. Витратили багато часу і грошей на програми, на які ми не дотягували, бо треба відповідати не очікуванням, а купі вимог: дипломи, мова… Усе потребувало часу і коштів. Коли нарешті канадці запросили на співбесіду до Парижа – почали планувати нове життя. Але тоді там сталися теракти, і канадці написали, що вони поїхали і все скасовано. Час квапив, бо треба було вибирати школу для дитини.
І в Києві випадково знайшли філію іспанського агентства нерухомості, а вони допомогли нам з документами для навчання в Мадриді. Так ми опинилися на прекрасній Коста-Бланці, не знаючи нікого, нічого і жодного слова іспанською.
Що Ви відчули тоді, коли вперше побачили Коста-Бланку?
Відчуття дому, звісно, змінило сенси. Сьогодні я добре почуваюся сама по собі, бо провела велику роботу, в першу чергу над собою. Коли серце обрало життя, а в голові було навпаки – мій розум-комп’ютер потребував перезапуску. Продовжувати жити зі старими програмами і мисленням для мене означало неволю.
Домівка залишилася в минулому, і я думками жила там – без сенсів, без опори. Життя зруйнувалося. Я відчула, що нове життя потребує кардинальних змін і ці зміни мають початися з мене. Тож мінус 20 кг, я кинула палити, вже 9 років не вживаю алкоголь взагалі, навіть на день народження.
Спочатку я побудувала нове мислення, тіло, нову себе – і відчула нову енергію. Переїзд в іншу країну, нова мова, народження ще однієї дитини, сім’я – усе це нині дає мені повноцінне відчуття дому. Так, я доклала зусиль, але вони точно того варті.
Ви вже 10 років живете в Іспанії. Як змінилося Ваше відчуття дому за цей час і що для Вас означає життя на Коста-Бланці зараз?
Життя на Коста-Бланці – як справжній поцілунок від Бога. Приїжджайте до нас на відпочинок чи жити – з радістю зустріну всіх! Зараз наших стало в рази більше, і ми всі разом зустрінемо вас, а потім, дасть Бог, ви нас. Так і будемо жити в злагоді та любові одне до одного як нормальні люди.
Для мене щастя – це стан, це танець. Гармонія – це коли цей танець налаштований
За ці роки Ваша родина теж змінилася – у Вашому житті з’явилася донька Міа. Як материнство вдруге змінило Ваше бачення життя та еміграції?
Так, в Іспанії народилася донечка Міа – це наша Марійка, але по-європейському. Саме її народження надихнуло мене на життя зовсім без алкоголю. Загалом з її появою я стала більш натхненною.
Уже чотири роки вона займається гімнастикою з дуже талановитою чемпіонкою Іспанії і, звісно, трохи тренує вдома маму.
У Ваших словах часто відчувається велика вдячність родині. Розкажіть, будь ласка, про свою сестру, батьків і особливо про маму. Яку роль вони відіграють у Вашому житті сьогодні?
Батьки в мене найкращі. Я вірю, що дитина вибирає собі батьків до народження і, звісно, вибирає найкращих для себе. Їх уже немає серед живих: обоє померли від раку.
Батько звернувся до лікарні в Донецьку у 2017 році, і йому сказали, що залишилося 2–4 тижні. Так і сталося – через місяць він помер. Надто пізно звернувся. Дякую, що існує телефон: ми спілкувалися, попри різні погляди на війну. Я жила вже в Іспанії, а батько радів окупації в Донецьку, але ми змогли бути вище від цього. Я вдячна, що ми знайшли сили зберегти головне – повагу і любов.
Мама померла в березні цього року. У неї одразу виявили четверту стадію раку. Цього разу був шанс, і ми всією родиною дуже старалися ним скористатись. Мама боролася протягом року за кожен день – гідно, без скарг, просто виконувала все, щоб жити. Вона надихала нас із сестрою бути сильними.
У нас із сестрою різні батьки, але її тато став для мене справжнім батьком. Тому я точно знаю: якщо чоловік любить жінку, він любить і її дитину.
Татові зараз непросто: батьки прожили у шлюбі 38 років, і ми дуже хочемо, щоб він приїхав до онуків в Іспанію.
Хочу сказати важливе: зараз дуже багато людей, у тому числі дітей, хворіють на рак, і кількість, на жаль, зростає. Стрес робить свою справу. Важливо розуміти, що рак як хворобу досі досліджують.
Довгожителі в Європі кажуть, що всі хвороби від нервів. Іспанці святкують життя – і цим показують цінність цього дару. Вони знають важливість сну: сієста відновлює більше, ніж ми можемо уявити. Але ми вчимо спати вдень тільки дітей, а самі це ігноруємо.
Зараз у країні дуже важкі часи. Але українці показують неймовірну силу духу. Нехай ця сила допомагає будувати міцну внутрішню опору. Пам’ятайте: вам потрібні ви. Людина приходить сама і йде сама, тому хай цвіте любов до себе. Бережіть себе і своє серце.
Разом із сестрою Ви започаткували власний салон краси AMRITA @amritabeauty.eu. Чому для Вас цей проєкт став не просто бізнесом, а справжнім стилем життя?
Так, ми з сестрою маємо салон краси, але для нас це набагато більше, ніж просто салон. Ми вкладаємо в нього наш досвід, нашу філософію і хочемо ділитися баченням здоров’я та краси.
Без нервів, з радістю і любов’ю до життя. Тверезість стає новою нормою – алкоголь уже не виглядає привабливо.
Салон називається «Амріта» – це слово означає «нектар», напій життя. І кожен обирає свій – хоча б просто воду. Усе, що сталося з нашим містом, країною, з мамою, навчило нас цінувати кожну мить. Ми пропонуємо жити для серця, бо час нікого не чекає.
Ми також знаємо, що Ви пройшли сильну внутрішню та зовнішню трансформацію. Що стало головним поштовхом до цих змін і як Ви сьогодні сприймаєте себе після цього шляху?
Головним поштовхом стала війна у 2014 році. Коли ми поїхали на чотири дні, а за тиждень зрозуміли, що не повернемося, спочатку був відчай. А потім я зібралась і вирішила жити – нормально жити і радіти.
Маленькими кроками почала змінювати свої звички і досі продовжую. Слухаю себе і своє тіло. Нині я ставлюся до себе з повагою і любов’ю – і так само ставлюся до свого життя. Змінювати звички – це непросто, але воно того варте.
Коли Ви сьогодні дивитеся на своє життя – родину, бізнес, дім на Коста-Бланці, що для Вас означає відчуття щастя і гармонії?
Для мене щастя – це стан, це танець. Гармонія – це коли цей танець налаштований.
У квітні мені виповнилося 40.
К. Юнг сказав: «Життя по-справжньому починається в 40 років», – буду перевіряти.
Не знаю, як це сталося, але я точно народилася щасливою.
Тож наново починаю жити далі… Дякую вам.
