Єлизавето, Ваша особиста терапія змінила Вас як психотерапевтку? І що Ви відкрили про себе на п’ятому році власного терапевтичного шляху?

Психотерапія дала мені знання про мене саму. Я познайомилась із собою і продовжую це робити щотижня. Почала чесно бачити правду про власну особистість. Життя без психотерапії було для мене як життя без дзеркала: «Якось здогадуюсь, яка я, але приблизно і без точних форм».

Я не боюся дивитись в очі своїм внутрішнім конфліктам і неврозам і не хочу терміново позбутися цього, а цікавлюся, як це використати, щоби покращити своє життя.

І саме моя особиста терапія відточує в мені психотерапевта. Адже лише та людина, яка не боїться глибоко досліджувати себе, може супроводжувати в цьому процесі клієнтів.

Часто внутрішній критик переконує нас, що ми ще «недостатньо готові» щось почати. Як Ви підтримуєте людей у момент старту, коли їм страшно, ніяково і «краще ще повчитись»?

Я точно не починаю переконувати своїх клієнтів на кшталт «та годі вже, все вийде, ти молодець, не бійся». Навпаки, успіх не у того, хто не боїться, а у того, хто боїться і робить. Але – є три обов’язкових компоненти в цій темі:

• обережний темп;
• тонна підтримки;
• присвоєння своїх власних досягнень.

Не варто стрибати вище голови – йдіть у тому темпі, що вам комфортний.

Не вирушайте наодинці, обов’язково має бути хоча б одна людина, до якої можна прийти понити / побоятись / погрітись.

І ще одна порада: обов’язково помічайте найменші свої досягнення, які ви вже маєте. Помічайте їх, святкуйте, хизуйтеся поряд з живими людьми.

Чому самокритика видається такою розумною? І як її «роззброїти», не перетворившись на безтурботну «розслаблену булочку»? Як розпізнати момент, коли голос у голові – це «Я думаю», а коли – це вже внутрішній критик, який знецінює і лякає?

Коли ми працюємо з клієнтами з цим внутрішнім критиком глибше, ми справді доходимо до того, що він це все робить для нашого зросту, розвитку, щоб ми щось покращили в житті. І не варто намагатись його уникнути чи знесилити: це марно. Терапевтична задача тут – зростити всередині себе ще й внутрішнього АДВОКАТА, який буде приходити в ті моменти, коли вас атакує КРИТИК. Успішна терапія – це не коли у вас повністю зник КРИТИК (бо тоді ви і справді можете стати «булочкою»). Дієва терапія – це коли критик залишився, але у вас визрів сильний адвокат і вони навчилися комунікації та мирних перемовин.

Ви згадували, що рамки – це про безпеку, але і про втрату енергії. Чому ми так часто обираємо рамки, навіть коли вони нас душать?

Рамки – це знайомий і відомий образ себе. Це коли ми кажемо:

«Я інтроверт»,

«Я скромна людина» [підставте своє].

І, звичайно, це передбачувано та звично. Так, ніби: «От я така – і крапка». Для мозку це – безпека і стабільність. Це дає ілюзію контролю. Але одночасно ми маємо витрачати певну кількість енергії для стримання всіх проявів, які можуть порушити цей образ себе. Я маю постійно сканувати всі свої дії і вчинки, щоб вони не вийшли за рамки «скромності» чи «інтровертизму».

А це енергія, яка б мала вивільнитися для чогось іншого.

Україна переживає війну, і людям нині набагато важче впоратися зі стресом. Тривожність – це дуже тілесна історія. Як Ви радите повертатися в тіло, коли голова кричить про небезпеку, а серце стискається?

Передусім – дати собі дозвіл бути тривожними. Не боротися, не переконувати себе, що все добре, не знецінювати свої переживання. Знаходити простір, де можна розмістити свою тривожність і у відповідь ніхто не почне знецінювати / рятувати / підбадьорювати. З тілесного – можна почати з простого: сісти, опертися спиною на спинку, відчути вагу тіла, ступні на підлозі. Зробити класичну техніку «5-4-3-2-1». Тобто озирнутися і назвати:

• 5 предметів, які вас оточують;
• 4 звуки;
• 3 відчуття (доторк одягу, температура, напруга в ногах);
• 2 запахи;
• 1 смак.

Але якщо самостійно впоратися важко – раджу звернутися до спеціаліста.

https://www.instagram.com/elizaveta.raut.psy