Маргарито, найчастіше до професії психолога веде особливий шлях. Доля навчає людину вирішувати власні проблеми, щоби вона мала змогу допомогти іншим. Як досвід дитинства – постійні хвороби, пропуски школи, відчуття «інакшості» – вплинув на Вас?

Усе своє дитинство я хотіла бути прийнятою однолітками у дворі та школі. Але одержувала булінг, приниження та відторгнення. Чому? Я маленькою тоді розуміла лише одне: вони знали, що за мене не прийде постояти тато і сама не вступатиму в більший конфлікт. Я просто була якоюсь мірою «гидким каченятком» для них. Коли я отримувала високі оцінки, то діти вважали, що мене просто жаліють учителі. І лише я знала, за що отримую ті оцінки, навчаючись удома чи в лікарні. Повертаючись до школи, я ходила на індивідуальні заняття, щоб наздогнати матеріал, а в класі знову чула: «Навіщо ти це вчиш, ми вже давно це пройшли». Щодня доводилось утримувати два фронти: піклуватися про себе, своє здоров’я – і доводити одноліткам, що мене зарано списують. Я чула про різні мрії і цілі однокласників, до яких обов’язково додавалось: «А ти куди підеш? Ти ж слабенька». Та я не переставала докладати зусиль до здійснення своєї мрії. Пам’ятаю, як у лікарні з подругою готувалися до ЗНО і, звичайно, це дало свої плоди. У кожної людини – свій індивідуальний шлях, свої випробування та перемоги. Важливо цінувати кожний свій досвід, а не розділяти «приймаємо / не приймаємо».